Зазвичай мені це байдуже, але не коли астрономічне явище видно звідкись, тільки не звідси. Тоді я обурююсь. Безкраїй, холодний, моторошний космос мене ігнорує? Хуй.

Більше не дратуюсь, коли хтось питає, скільки буде стільки-то помножити на стільки-то. Що як людина для штуки обчислює траєкторію польоту ракети до москви? Таке тепер дозвілля.

Забув, яка з прогресій — арифметична чи геометрична — значуща, тому довелося знехтувати виразністю. Для надмірного перебільшення завжди згодяться матюки.

Два кадри скетчу «Інформація» в шоу «Трохи Фрая та Лорі» («A Bit of Fry & Laurie»), коли скептично налаштований відвідувач довідкового бюро, переконавшись, що на свої питання отримує правильні відповіді, наважується спитати про важливе. «Скажіть, як стати щасливим?» — каже він («Can you tell me how to be happy?»), а тамтой службовець дещо глузливо відповідає: «Боюся, це закрита інформація» («I’m afraid that information is restricted»).

Щасливі з виду синиці відчайдушно пірнають у гіллясту, колючу невідомість куща барбарису. Метафорично щодня я роблю те саме, але мені не весело.

Приємно виявитися тим, хто мав рацію, і, кинувши наостанок «Я ж казав», повільним алюром поскакати вдалечінь у промінні призахідного сонця.

Якщо вже й лізти не у свою справу, то так, щоб нізвідки виник похмурий тип у чорному костюмі та крижаним тоном порадив не лізти не у свою справу.

У «Твін Піксі» під час вступних титрів довго показують гострильний круг, що гострить зубці пилки на лісопильні, а тоді стає видно ще один такий агрегат, який робить те саме вдвічі швидше.

Теж. Я теж працюю вдумливо, без поспіху.

Мабуть, мало хто мене зрозуміє, бо надто вже химерним є цей гурт, але він допомагає мені серфити депресією, наче хвилею. Обожнюю The Brave Little Abacus. Обидва альбоми.

Коли Морфей пропонує Нео синю й червону пігулки, то ніби мій дід уперше питає мене малого, чи хочу я поїхати з ним на дачу та зруйнувати дійсністю свої наївні дитячі уявлення про неї.

Коли в нульові по телевізору показували «Малкольм у центрі уваги», останню фразу вступної пісні було важко розібрати через голос за кадром, який у цей момент промовляв назву серіалу.

Тепер я знаю, що там «Life is unfair».

Якби ж я знав це тоді.

Спостереження за птахами втішало б дужче, якби тамті птахи чекали, поки я вдягну окуляри, чи були більшими. З другого боку, якби вони були більшими, хотілося б бути від них на безпечній відстані. Тоді все одно потрібні окуляри.

Як мала дитина носиться із шоколадною цукеркою, допоки та не зробиться безформним липким кавалком, так я, щойно призначивши його улюбленим, без кінця слухаю новий для себе альбом.

Здебільшого з її розлогої завʼязки я вгадую, про що збирається розповісти мені мати, але часом у тумані інформації про ціни та погоду постає айсберг несподіваного сюжетного повороту.

Мені б трохи того ентузіазму, з яким підлітки випробовують нові матюки.

Буває, відчуваєш дитячі ревнощі до музики, фільмів, книжок тощо, які посмів любити хтось ще, крім тебе, а буває, що вони цінні тільки тобі, прибацаному.

Усі письменники мають набувати такого ж досвіду, як Герман Мелвілл, який кілька років пробув матросом на китобійних суднах і тільки по тому вирішив про це розповісти, бо фантазувати я, знаєте, теж умію.

Бруньки бубнявіють, люди гугнявіють. Моʼ, десь навпаки, а в нас навесні так.

Гротескна супниця у вигляді гарбуза в бабусиному серванті зроду не містила супу, але книжечок на оплату комунальних перебачила достобіса. Сумні долі декоративних супниць із бабусиних сервантів іноді нагадують людські.

Два кадри одного з випусків програми «QI», на яких завжди велемовний Стивен Фрай, роблячи підводку до наступного раунду, порівнює його з «відкритою стічною трубою непорозумінь і плутанини» («the open sewer of misapprehension and confusion»).

Подобається, коли в «QI» вони спростовують якийсь відомий факт, а тоді через кілька років його переспростовують. Ніби я оновлюю своє резюме.

Собака кумедно позіхає. Це мене завжди веселило. Тоді він щось зрозумів і почав використовувати позіхання задля привернення уваги.

Малим гуляв і знайшов на смітнику мапу, щоправда, природних ресурсів, але хто перебирає. Треба сказати, що це було взимку, бо вона полежала вдома в теплі й запах котячих сцяк не лишив сумніву щодо причини, чому її викинули.

Відтоді я є провідним фахівцем зі світових родовищ золота й алмазів.

Дай покататися, попросив я, але Тимоті Шаламе промчав повз на піщаному хробаку з отим своїм постійним виразом обличчя типу «я дуже класний і ви це знаєте», навіть не глянувши в мій бік. Позер.

Назвіть мене помисливим, але за вдачею я є чимсь цілком протилежним піщаним хробакам на Арракісі, бо сто разів подумаю, ніж відразу кудись безтямно мчати, і найімовірніше нікуди не помчу, хіба що потеліпаюся.

Намальований на коробці, цей чайник, коли кипить, має весело виспівувати якусь мелодію, про що свідчать різнокольорові ноти, які грайливо ширяють навколо. Насправді він видає типовий сигнал повітряної тривоги, тримаючи мій емоційний стан у тонусі.

Уже вигрібаю з дна, але перлини ще трапляються. Альбом «Tell Me About the Long Dark Path Home» канадців Newfound Interest in Connecticut — офігенний.

У секретній лабораторії української мови є темна комора, де в склянках із формальдегідом зберігаються активні дієприкметники теперішнього часу.

Для фільму «Чарлі та шоколадна фабрика» вони чотири з половиною місяці тренували сорок білок, бо режисер не хотів мальованих. Мій собака десять років удає тупенького, але по очах видко, що йому до вподоби цікаві факти про кінематограф.

Два кадри епізоду «Шкільна зустріч» («School Reunion») в серіалі «Доктор Хто», коли Доктор пропонує колегам осягнути масштаб чергової можливої халепи. «Уяви, наскільки погано може бути, та додай великий пакунок поганого», — каже він. («Think how bad things could possibly be and add another suitcase full of bad».)

Ніколи не забуваю додати до уявного поганого ще й великий пакунок уявного поганого. У цьому я профі.

Любити документалки про природу цікаво: чуєш удалині схожі на ґелґотіння звуки й думаєш, може, це гуси вертають домів із зимівлі, а то просто якийсь дід на скрипучому велосипеді.

Не люблю поезії, але поважаю, як поети, говорячи одне, мають на увазі інше, а як питаєшся, друже, чи все в тебе гаразд, лише позирають насуплено з-під кущистих брів у каракулевій шапці.